"Запізнення часто перетворюється на справжню біду для вчителя. Минає п’ять хвилин після дзвінка, урок переривається відчиненими дверима і до болю знайомою фразою: «Можна увійти?» Чи є пояснення запізненню, чи ні — неважливо, головна проблема в тому, що урок переривається, і вчителю важко увійти в робочий ритм знову. А якщо така ситуація повторюється двічі за урок? А якщо тричі?.. Аж ось, як на гріх, — четвертий школяр запізнився і, позичивши очі в сірка, з’являється на порозі: «Можна?..» Учитель нервує, клас веселиться, а якщо раптом починається з’ясування причин: чому запізнився і де був, то це гарантує, що план уроку зірвано і надолужити згаяне практично неможливо.
Проблема запізнень зазвичай це проблема школи. Якщо адміністрація школи викорінює запізнення і веде з ними невпинну боротьбу, то ця проблема звужується до окремих випадків. Якщо адміністрація не дуже сувора до тих, хто запізнився, то проблема росте, як снігова лавина, яку складно зупинити, — розчавить своєю масою — і вчитель буде змушений підкоритися обставинам.
Я працювала у великій школі в районі новобудов. Географія в 10 класі випадала на перший-другий урок вівторка. Це було ще в ті славні часи, коли географії в 10 класі було відведено дві години на тиждень і школам було надано відносну свобода дій, тому в старших класах уроки проводили парами. Лунає дзвінок на урок — і... в класі сидить десять осіб із тридцяти за списком. Сказати, що я здивувалась, — це нічого не сказати!
Мене просто переповнювали емоції, але я розуміла, що їх не можна показати. Адже від того, що я буду розпікати десятикласників, абсолютно нічого не зміниться, та й чому ті, хто прийшов на урок, повинні вислуховувати мої мало приємні меседжі. На моє запитання, де решта, мені повідомили: не переймайтеся — вони підтягнуться... І підтягнулися: через кожні три-чотири хвилини грюкали двері і чергове спізніле створіння з чарівною посмішкою запитувало, чи можна йому зайти. Зібравши волю в кулак і готуючи страшну відплату, я мило посміхалася і приязно кивала головою: проходьте, дорогі, проходьте, почувайтеся як удома, розташовуйтесь... Зручненько? Стільчик нетисне? З віконця не дме? Я була втіленням люб’язності та толерантності. Час від часу я поглядала на шкільне подвір’я (добре, що з вікна кабінету було видно вхідні двері) і спостерігала, як нескінченним потоком йдуть і йдуть учні після дзвінка в школу (що підтвердило мої припущення про «традиції» шкільних запізнень).
Я чесно намагалася вести урок, але ж ви розумієте... Ледь дочекавшись дзвінка, я відправила десятикласників на перерву, зачинилася в кабінеті і почала гарячково складати 12 питань за змістом домашнього завдання. Параграфи в підручнику географії 10 класу тоді були величезні за обсягом — 8–12 сторінок. Гортаючи сторінки, я вибирала інформацію і підготувала досить складні запитання, відповіді на які потребували врахування всіх деталей... Лунає дзвінок на другий урок. Не чекаючи підступу, десятикласники повільно входять у кабінет, і тут починається найцікавіше! Природно, я, як запаслива білочка, накидала на аркуші паперу список тих, хто не спізнився. Потім попросила їх пересісти на перший ряд, а другий і третій посіли «гості дорогі».
Першому ряду я даю завдання, а другому і третьому роздаю аркуші паперу і починаю диктувати питання (причому жорстко: у високому темпі, не даючи схаменутися, не даючи списувати і не даючи перемовлятися). На запитання: «А чому вони не пишуть?» — лише таємниче посміхаюся і знизую плечима, здогадайтеся, мовляв, самі. Потім збираю аркуші, швидко їх перевіряю і виставляю оцінки в журнал і щоденник... Оцінки всі дуже низькі. Після першого шоку десятикласникам спадає на думку, чому обраних відсадили на перший ряд. Стосовно питань пояснюю, що це географічний диктант за домашнім параграфом, і немає тут нічого дивного... У вас було домашнє завдання? Було! Ну ось, я перевіряю вашу підготовку.
Наступного тижня я прийшла на урок уже з готовим географічним диктантом за черговим домашнім параграфом. Лунає дзвінок, і — о диво! — у класі осіб п’ятнадцять! Прогрес! Картина повторюється: запізнення тривали весь перший урок, я з усіма мила і приязна, а на другому уроці пари знову географічний диктант. Пересаджую учнів, читаю питання, збираю, перевіряю, виставляю оцінки та ін.
Тепер вигуків: «А чому вони не пишуть?» практично не було, але був такий затаєний смуток в очах десятикласників, і в погляді деяких миготіло: «Так ось у чому справа...» Для закріплення рефлексів знадобилося ще кілька тижнів. І, як не прикро, але на загальну ситуацію у школі я вплинути не могла, та на мої перші уроки масових запізнень не було.
Ще один рецепт боротьби із запізненнями підказала колега. Вона робила так: кожного, хто запізнився на урок, затримувала біля дверей і пропонувала: якщо хочеш сісти на своє місце, то відповідай на питання. Питання може ставити вчитель, але кращим варіантом буде, якщо це зроблять діти. Коли учні ставлять питання, то, по-перше, вони безкомпромісні стосовно однокласника; по-друге, триває активне повторення, а якщо вчитель чітко окреслить обсяг питань, то така розминка — на користь уроку.
Але головна фішка полягає в тому, що, відповівши на одне питання правильно, учень може зробити тільки один крок до своєї парти. Тому горе тим прихильникам спізнюватися, які сидять на останніх партах.
Практично це на вигляд таке: учні з хорошими знаннями, відповівши на питання, швидко йшли до свого місця. А ті, хто не був міцний у знаннях з предмета, завмирали біля дверей (або посеред класу).
Якщо вчитель обігрує ситуацію весело і невимушено, то позитивний настрій у класі забезпечений, а запізнені сорок разів подумають, чи варто це робити.
Зрозуміло, зазвичай вчитель обмежений часовими рамками і планом уроку, і нескінченно грати в питання-відповіді з порушниками шкільного режиму бракує часу. Тому коли я взяла цей прийом на озброєння, то ставила «запитаннячка» не більше трьох-чотирьох хвилин, оскільки і часу шкода, та й дітям це набридає. При цьому варто прокоментувати свої дії: «Вибачте, але я не можу далі запитувати, нам треба виконати практичну роботу (розв’язати задачу, заповнити таблицю та ін.). А ви постійте там, куди змогли дійти».
Зловживати покараннями не потрібно, нещасна жертва не пунктуальності вже й так почувається, як в акваріумі, стоячи посеред класу. Кожна мить для неї триває вічність — тому через кілька хвилин можна дозволити порушникові посісти своє місце.
Звичайно, трапляються і виключення, коли на запізнення не треба реагувати так бурхливо і так демонстративно. Привчіть дітей: якщо вчителя попередили заздалегідь про можливе запізнення з поважної причини, то в клас потрібно входити тихо і непомітно, навіть питання: «Можна зайти?» буде зайвим. Усе відбувається на невербальному рівні: двері відчинилися, увійшла дитина, вчитель їй кивнув, жестом показуючи — проходь за парту, при цьому ні на хвилину не відриваючись від ходу уроку.
- На факти несанкціонованих запізнень завжди треба реагувати.
- У класі потрібно створити таку атмосферу, щоб учням було вкрай невигідно спізнюватися.
- Запропонуйте тим, хто запізнився, позачергову перевірку знань, індивідуальне навчальне завдання, серію питань та ін.
- На класних годинах і перервах — бесіди про важливість бути пунктуальним, про культуру часу.
- Це важлива тема для розмови з батьками тих учнів, які постійно спізнюються"
"Запізнення часто перетворюється на справжню біду для вчителя. Минає п’ять хвилин після дзвінка, урок переривається відчиненими дверима і до болю знайомою фразою: «Можна увійти?» Чи є пояснення запізненню, чи ні — неважливо, головна проблема в тому, що урок переривається, і вчителю важко увійти в робочий ритм знову. А якщо така ситуація повторюється двічі за урок? А якщо тричі?.. Аж ось, як на гріх, — четвертий школяр запізнився і, позичивши очі в сірка, з’являється на порозі: «Можна?..» Учитель нервує, клас веселиться, а якщо раптом починається з’ясування причин: чому запізнився і де був, то це гарантує, що план уроку зірвано і надолужити згаяне практично неможливо.
Проблема запізнень зазвичай це проблема школи. Якщо адміністрація школи викорінює запізнення і веде з ними невпинну боротьбу, то ця проблема звужується до окремих випадків. Якщо адміністрація не дуже сувора до тих, хто запізнився, то проблема росте, як снігова лавина, яку складно зупинити, — розчавить своєю масою — і вчитель буде змушений підкоритися обставинам.
Я працювала у великій школі в районі новобудов. Географія в 10 класі випадала на перший-другий урок вівторка. Це було ще в ті славні часи, коли географії в 10 класі було відведено дві години на тиждень і школам було надано відносну свобода дій, тому в старших класах уроки проводили парами. Лунає дзвінок на урок — і... в класі сидить десять осіб із тридцяти за списком. Сказати, що я здивувалась, — це нічого не сказати!
Мене просто переповнювали емоції, але я розуміла, що їх не можна показати. Адже від того, що я буду розпікати десятикласників, абсолютно нічого не зміниться, та й чому ті, хто прийшов на урок, повинні вислуховувати мої мало приємні меседжі. На моє запитання, де решта, мені повідомили: не переймайтеся — вони підтягнуться... І підтягнулися: через кожні три-чотири хвилини грюкали двері і чергове спізніле створіння з чарівною посмішкою запитувало, чи можна йому зайти. Зібравши волю в кулак і готуючи страшну відплату, я мило посміхалася і приязно кивала головою: проходьте, дорогі, проходьте, почувайтеся як удома, розташовуйтесь... Зручненько? Стільчик нетисне? З віконця не дме? Я була втіленням люб’язності та толерантності. Час від часу я поглядала на шкільне подвір’я (добре, що з вікна кабінету було видно вхідні двері) і спостерігала, як нескінченним потоком йдуть і йдуть учні після дзвінка в школу (що підтвердило мої припущення про «традиції» шкільних запізнень).
Я чесно намагалася вести урок, але ж ви розумієте... Ледь дочекавшись дзвінка, я відправила десятикласників на перерву, зачинилася в кабінеті і почала гарячково складати 12 питань за змістом домашнього завдання. Параграфи в підручнику географії 10 класу тоді були величезні за обсягом — 8–12 сторінок. Гортаючи сторінки, я вибирала інформацію і підготувала досить складні запитання, відповіді на які потребували врахування всіх деталей... Лунає дзвінок на другий урок. Не чекаючи підступу, десятикласники повільно входять у кабінет, і тут починається найцікавіше! Природно, я, як запаслива білочка, накидала на аркуші паперу список тих, хто не спізнився. Потім попросила їх пересісти на перший ряд, а другий і третій посіли «гості дорогі».
Першому ряду я даю завдання, а другому і третьому роздаю аркуші паперу і починаю диктувати питання (причому жорстко: у високому темпі, не даючи схаменутися, не даючи списувати і не даючи перемовлятися). На запитання: «А чому вони не пишуть?» — лише таємниче посміхаюся і знизую плечима, здогадайтеся, мовляв, самі. Потім збираю аркуші, швидко їх перевіряю і виставляю оцінки в журнал і щоденник... Оцінки всі дуже низькі. Після першого шоку десятикласникам спадає на думку, чому обраних відсадили на перший ряд. Стосовно питань пояснюю, що це географічний диктант за домашнім параграфом, і немає тут нічого дивного... У вас було домашнє завдання? Було! Ну ось, я перевіряю вашу підготовку.
Наступного тижня я прийшла на урок уже з готовим географічним диктантом за черговим домашнім параграфом. Лунає дзвінок, і — о диво! — у класі осіб п’ятнадцять! Прогрес! Картина повторюється: запізнення тривали весь перший урок, я з усіма мила і приязна, а на другому уроці пари знову географічний диктант. Пересаджую учнів, читаю питання, збираю, перевіряю, виставляю оцінки та ін.
Тепер вигуків: «А чому вони не пишуть?» практично не було, але був такий затаєний смуток в очах десятикласників, і в погляді деяких миготіло: «Так ось у чому справа...» Для закріплення рефлексів знадобилося ще кілька тижнів. І, як не прикро, але на загальну ситуацію у школі я вплинути не могла, та на мої перші уроки масових запізнень не було.
Ще один рецепт боротьби із запізненнями підказала колега. Вона робила так: кожного, хто запізнився на урок, затримувала біля дверей і пропонувала: якщо хочеш сісти на своє місце, то відповідай на питання. Питання може ставити вчитель, але кращим варіантом буде, якщо це зроблять діти. Коли учні ставлять питання, то, по-перше, вони безкомпромісні стосовно однокласника; по-друге, триває активне повторення, а якщо вчитель чітко окреслить обсяг питань, то така розминка — на користь уроку.
Але головна фішка полягає в тому, що, відповівши на одне питання правильно, учень може зробити тільки один крок до своєї парти. Тому горе тим прихильникам спізнюватися, які сидять на останніх партах.
Практично це на вигляд таке: учні з хорошими знаннями, відповівши на питання, швидко йшли до свого місця. А ті, хто не був міцний у знаннях з предмета, завмирали біля дверей (або посеред класу).
Якщо вчитель обігрує ситуацію весело і невимушено, то позитивний настрій у класі забезпечений, а запізнені сорок разів подумають, чи варто це робити.
Зрозуміло, зазвичай вчитель обмежений часовими рамками і планом уроку, і нескінченно грати в питання-відповіді з порушниками шкільного режиму бракує часу. Тому коли я взяла цей прийом на озброєння, то ставила «запитаннячка» не більше трьох-чотирьох хвилин, оскільки і часу шкода, та й дітям це набридає. При цьому варто прокоментувати свої дії: «Вибачте, але я не можу далі запитувати, нам треба виконати практичну роботу (розв’язати задачу, заповнити таблицю та ін.). А ви постійте там, куди змогли дійти».
Зловживати покараннями не потрібно, нещасна жертва не пунктуальності вже й так почувається, як в акваріумі, стоячи посеред класу. Кожна мить для неї триває вічність — тому через кілька хвилин можна дозволити порушникові посісти своє місце.
Звичайно, трапляються і виключення, коли на запізнення не треба реагувати так бурхливо і так демонстративно. Привчіть дітей: якщо вчителя попередили заздалегідь про можливе запізнення з поважної причини, то в клас потрібно входити тихо і непомітно, навіть питання: «Можна зайти?» буде зайвим. Усе відбувається на невербальному рівні: двері відчинилися, увійшла дитина, вчитель їй кивнув, жестом показуючи — проходь за парту, при цьому ні на хвилину не відриваючись від ходу уроку.
- На факти несанкціонованих запізнень завжди треба реагувати.
- У класі потрібно створити таку атмосферу, щоб учням було вкрай невигідно спізнюватися.
- Запропонуйте тим, хто запізнився, позачергову перевірку знань, індивідуальне навчальне завдання, серію питань та ін.
- На класних годинах і перервах — бесіди про важливість бути пунктуальним, про культуру часу.
- Це важлива тема для розмови з батьками тих учнів, які постійно спізнюються"
